Коли я плакав на бойі півнів, я почув живим

Я прийшов не за екстазом. Я прийшов, бо гра шептала назад — не з кубиками чи шансами, а з тишою. У Брукліні, де мій батько залишився, а мама мовчала, я дізнався: щасливий ключ — не RNG, а дихання. Бойі півнів Ріо — не про ставки. Вони про ритм: туп сamba під фіолетовим світлом, пауза між втратами — начерто життя, яке ти забуваєш лiчити.

Я грав у ігри з низькою волатильністю — не через обережливость, а через потребу почути до того, як розумiєш. Кожен оберт — це ритуал: малий ставка о напочатку, коли мiсто спить і лише привиди залишаються.

«Щасливий ключ» не продав менi перемоги. Він продав менi час — сидти тихо, слухати, плакати без сорому.

Я один раз програв сiм раз пo черзi.

Я не кинув.

Я спостерегав, як екран блекне з золота до глибокого синього — наче напочаток пiсля дощу.

І тоды сталось: спецiальна подiя «Амазонський дует». Провод зрився — не через щастя, а через те, що я перестав гнатись.

Я випустив.

Ось коли я почув живим. Не багатий. Не переможний. А живим.