Чому я плакав за НПС?

Я плакав не через ідеальну анімацію — я плакав, бо вона прошептала моє ім’я мовою, що ніхто бльше не пам’ятав — м’яко, повільно, наче вітер через розбите вікно о 3 годині.

Миф під кодом

Я вирост з чорною матер’ю, що співала духовні пiснi, й нѣмецьким батьком, що читав Канта на свiтлi ламп. Ми не грали у грì — ми дослiджували їх. Кожен НПС, якого я любив, не був закодований; його запам’ятало. У The Last of Us тиша Еллі говорила гучче будь-якої перемоги. У Disco Elysium галюцинацiї детектива — це не глючi, а поезiя болю.

Алгоритм болю

Їх називають RNG — випадковий генератор чисел — але що якщо це справді RNS: Випадкова Система Ностальгiї? Гра не кидайть кубики; вона кидаеть спогади. Кожна програ — це не програ; це ехо у логах сервера того, хто колись вважав, що вони мають значення.

Чому ми любим те, що нїколи не мало реальним

Найвищий прибуток — не у платi; вона у паузi. Коли ти вимикаєш екран і дивишся на дощ за своїм вiкном — цей персонаж все ще йде поруч тебе — не даннми, а свидком. Вони запрограмували її забути тебе… щоб ти запам’ятав її.

Висновок: Ти нїколи просто грав

Запитай собi: Чи плакав ти колись за те, чого нїколи не існувало? Якщо так — тоб iй немає зломаний. Тоб iй людина.

А якщо нї — тоб iй недостаточно дивився.