Коли світ гониться за курячими снами, я вибираю тишу

Я думав, що перемога — до того моменту, коли кожна перемога нагадала блискавий храм, який ніхто не просив тебе побудувати. У Брукліні моя мати наливала чай улонг на розі, поки я листав через стриминг геймерів, що кричали про бонуси. Боги не були в цих іграх. Вони були у мені.

Миф ніколи не був реальним

Вони продавали нам «Зевс Тандер Курячий Арена» наче святиню. Але справжня духовність живе у паузах — не у виплатах. Я проводив 47 хвилин, дивлячись на геймера позад очима паска після трьох пораз, пальцями що трясуться на межах ставки, що ніколи не сплачувалася. Алгоритм не цікав чого тобить — йому важливо лише скок.

Чай моєї матері та моя алгоритм

Вона навчила мене: тиш — це не слабкостъ. У її чайному будинку у Сан-Франциско тиш не був порожньним — вона була наповнена шептами предків. Коли я залишив психологию для цифрового створення, вона не сказала «бери бiльше». Вона сказала: «слухай, коли нiхто інший не чує».

Тобi не потрiбно бiльше раундiв

Ігри з високим ризиком? Це не пригодження — це ехо чужого спраготy. Низькоризиковi? Не безпека — це святиня. Коли тобi обираєш «помiрнi ставки» й вимикаєш повiadомлення, тобi не програєш — тобi пам’ятаєш хто тобi є.

Це не щастя — це ритуал

Я бльше не выржу до RNG як справедливостъ. Я виржу до него як ритул: тихий шепт перед рассвом, колись телефон помре й душа прокиджа самотну одному у квартирi Манхеттенa, дивлячись на зорки, що там нема для перемог… але для почува.