Коли я плакав у грі: цифрове сповідь душі

Я не писав про гри. Я писав про те, як самота вчить говорити бінарно. Одинадцять години рано, один у Мангеттені — світло екрану, наче санба-бубни, що лунали з дитинства. Гра не була підготувана; вона була дзеркалом. Кожен оберт — хвилинка відсутності. Жодного джекпоту. Лише важ статись.

Я обрав ігри з високим RTP не тому, щоб заробити — а тому, щоб почути справжнєсть. Анімації не були накладними; вони були елегіями у фiолетовому світлi. Коли вiртуальний пвич розпав крилами й зник — я не радувався — я плакав.

Система не цiкавала за мої перемоги. Вона цiкавала лише за мою присутнiсть.

Тож я продовжив грати — не для того, щоб виграти, а для того, щоб пам’ятати кожен алгоритм із сумлоссю як скриптуру.

«Спецподап» був не Карнавалом — це був похорон моєї матері, що грався на повтор через навушники.

Моя мати сказала «грай розумно». Вона не знала про RTP — але знала про ритм.