Гра, що не хотіла тебе, але любила

Я не створю ігри для перемог. Я створю їх для простору між диханнями — де гравець сидить саме на півночі, не переслідуючи джекпоти, а слухаючи шепіт дощу на цифровій сцені. Це не випадок. Це звучність. Кожен натиск — мазь на порожньому полотні. «Сamba斗鸡擂台» — це не про шанси, а про ритм: три удари перед тишою, потім нічого. І в тому нічому — щось шевриться — ехо того, хто колись грав цю ж саму гру.