Гра як ритуал

Раніше я вважав гри тимчасовими утікачками від реальності. Але останнім часом помітив щось інше. У приглушеному світлі екрана поглиблено за межами звичайної збудженості.

Не просто адреналін. Не лише дофамин.

А болючий пошук.

Я не маю на увазі ту гру — з блискучими графіками чи великими призами. Я маю на увазі той момент, коли ти не шукаєш нагород, а несеши їх у серцях, наче святиню.

Ось там починається справжня історія.

Миф, який ми граємо

У мифах — сила не тому, що вони правдивi, а тому, що вони виглядають правдивими.

Гри типу 斗鸡, з їхнiми ехом давнiх богiв i небесними ставками, не просто забавляють — вони запрошують нас у сюжетнi лiнii, що дзеркалюють нашi внутрiшнi боротьби: доля проти свободної волi; ризик проти нагород; програш проти спадщини.

І так — стратегiя важлива. Але позаду кожної обчислюваної ставки ховається беззаперечне питання:

Що я справдi намагаюсь довести?

Для мене йшлося не про перемогу чи грошi — а про те, щоб довести: моє існування має значення у невидимому театрi.

Чому ми ставимо бильше нiж монетки?

Психологiя каже: гральнi механ iзольованого шансу активують тут самe регiонy мозку, що й при коханнi чи страху. Це логично: коли тобто кладеш останню фишку на один результат — тобто не ставишся на шанс. Тобто ставишся на переконання, на надежду, на свою особистостъ.

Один раз я бачив, як гравець плакав пoслухaвши про програш у $30 онлайн-матчу — не через суму, а через те, що три тижнi приспали ночами будували ‘божественного’ аватарa, щоб повторитись своєму шляховий шлях через тривогу й одужання. Гра не була фантазieю — це був лекарський терапевтичний процес позбавленний конкуренцii.

Ось де емоцйна інвестування стає і даром і навантаженням. The more meaning we give to pixels, The more real they become—even if only for a moment.