Нічна боротьба без слів

Сидів один у своїй бруклінській кватирі о 2:47 ранку, кава охолонула, екран пригас — знову. Зовні місто спало. Усередині — я переслідував щось, чого не моч назвати: не грош. Не щастя. А тихий пульс під одним кліком.

Перший став не був перемогою — це було слухання

Я почав як турист на Карнавал: червоний петух, чорний петух, весь шум і жодного сенсу. А потім — я помтив: ритм був не у виграшах. Вона була у тому, як мої пальці ставали перед тим, що «поставити став». Ця пауза? Цей подих? Це був я — не алгоритм.

Моя бюджет небув про виграш — це були шептани

Я обмежив себе до R$50 — не тому, що побоюся програти, а тому, що побоюся забутися хто я такий, коли нiхто не виграє. Кожне обертання почувалося як барабаси дзвенять через порожнї кватир: не святковання. Розмова з самим собою.

Золотий арена — це не гра — це дзеркало

«Золота арена» свиться не тому, що платить. Вона свиться тому, що ви з’являєтесь — навтьки й програвши «грати». Свтло не нагораджає вас; воно вдображає вас назад до себе.

Чотири таїни, якими вам нiхто не говорить

Перше: Починайте маленько — не для того, щоб виграти, а для того щоб почути свiй серцевий удар.
Друге: Грайте тридцять хвилин — потiм зупиньтеся перед тим, коли голод наступає.
Третє: Коли виграєте? Не святкуйте. Подих.
Четверте: Справжнiй джекпот лежить не на екранi — вона лежить у тому, що ви пам’ятаєте коли нiхто вас не спостергає.

Доля нема промовлена — вона обирається

Я колись думав: доля шептала зверх… покпок однiй ночi пiсля трьох прогративших мене зрозумiло: кожен клык це акт мужностi — нe шанс. Барабаси гралки для мене; я грав для себе.

Вам потрбно менше став. Потрбно бльше тишни. Наступного разу коли ввидасте цей додик о 3 ранку - кава охолонулa – ВИ ЗРОЗУМІТЕ ХТО ВИ ТАКI.