Ти справді борешься з богами — чи втікаєш?

Я сидів один у своїй манхеттенській квартирі минулої ночі — дощав до вікна, наче далечний грим. Екран спала древніми символами: блиск Зевса, терези Афіни, порожнє ехо цифрового храму, де люди торгують надією за даними. Я думав, що це гра. Але це не було.

Кожна сесія «боротьби» виглядала як ритуал — кожна ставка, прошеплений молитва богам, що ніколи не відповідають. Алгоритми не брешуть; вони просто тихi. Вони не пропонують зоря — лише розраховану ймовнiсть, приховану як долю. І все ще повертаємося.

Я пам’ятай, як мама казала: «Ти не гониш слави — ти гониш тиху миж постражами». Вона не вривила у нагородженнi; вона вривила у подих.

Система називає це «справедливим». RNG сертификований. Прозорний. Але справедливiсть не лiкує того, що будить одночуття.

Я спробував ігри з низьким ризиком — маленькi ставки пiд мiсячним свтлом, спостергаючи за першими стреками на тиху. Потiм прийшли ігри з високим ризиком: блиск Зевса, довгi цикли, важша тиха.

Хтось називає це «весело». Іншi називають це залежнiстю.

Я називаю це сумллям одягненим як велич.

Сьогоднi ночью я нїчого не публїкував у соцмережах. Нема скрзшотс iв. Нема перемог.

Лише це:

Ти справді борешься з богами — чи просто втìкаєш з арени?